Вважаю, щось недобре є в тому, щоб скачувати і слухати альбом, який вийде тільки через два місяці. Неповага до музикантів, яких ми начебто любимо. Шкода, що дізнався про такий стан тільки після того, як прослухав. Як тільки зможу, куплю альбом, він того вартий. Ну і напишу дещо про враження свої.
Коли я ще вперше почув музику цього колективу, я подумав, що це дуже англійська музика. І, подумав я, навіть незважаючи на джазові мотиви, твори групи можна віднести до пост-панку (нерівно дихаю до жанру). Ведуча бас-партія, характерні ударні, настрій, тематика теж. Ні тепер, ні зараз, втім, я не став би їх відносити до якогось одного жанру, їх музика дуже багата і еклектична. Але. Тоді я не відніс їх до власне цього жанру через те, що там не було пост-панкової соло-гітари, яка має найбільший акцент у такого роду піснях. І ось...
... на третьому альбомі вона є в кожній ключовій композиції. В результаті ми маємо жорсткий пост-панк, який могли б грати Joy Division або Сьюзі та Беншіз. Перша пісня альбому є чистим зразком такого виду музики, це чутно з її початку і до того місця, де вона піратській версії обривається. Пісня, яка закриває альбом, теж, і в кінці я почув інтонації ранньої Сьюзі Сью, чого від Бет Гіббонс ніяк не чекав.
Не зважаючи на таку метаморфозу, Portishead досі еклектичні і різні. Пісня "Deep Water", наприклад, відсилає нас до сольного альбому Бет в жанрі "юесей фолк з джазовими елементами", пісня "Hunter" - до дощливої творчості ранніх Портісхед. Інші пісні також несуть різні відтінки, але альбом не можна назвати "нерівним", він цільний і настрій зберігає увесь час. Єдине, від чого група відійшла тепер уже повністю - це тріп-хоп. Ще одна причина перенести групу в розділ "рок".
Вцілому альбом є гідним продовженням творчості Portishead, але показує музику групи з дещо іншої сторони, навіть з кількох інших сторін, що не може не викликати неоднозначного відношення у старих відданих прихильників. Особисто мені альбом полюбився не менше старих, адже група розвивається, розширює спектр, це дає надію.
