Сон мені сниться раз на рік, у холодну пору. Мозок сповільнюється гарячий і не встигає охолонути в інші ночі. Тож коли й сняться сни, я не надаю їм ваги, не хапаюся за Соломонові сонники тлумачити, не проводжу магічних кіл руками із всесильними заклинаннями "куди ніч, туди й сон", не відчитую знаків з паралельних і перпендикулярних життів. Мій сон міцний (і надійний, хехе), як осиновий кілок, угвинчений в груди упира. Проте інколи, спантеличена абсурдними видіннями, а радше стійкістю картин у пам'яті, я повертаюся думками до тих подій, якими відригував мій мозок у бета-станах.
Мені не відоме почуття материнства з життя, але якось мені наснилося невимовне горе матері, чию дитину знайшли утопленою. Я пізнала холод, який спутав ноги, кайдани корчів утопленика, а тоді - вибухи в горлі і пожежі в сльозах матері. Я відчувала смак водоростей, важчала зі скам'янілістю легень, хапала останні зблиски горизонту крізь плівку води, що затягувалась над зіницями; а тоді - гинула у безмежній, нескінченній тузі, що накрила мене-матір скорботою на віки вічні. Найщаснішого бажаєш дитині, а з нею трапляється найгірше, і ти не в змозі вберегти, запобігти, виправити... Заради чого далі жити?
Зовсім іншого ґатунку - сон-війна із тіткою у фіолетових бігуді, яка приходить щодня до мого помешкання і заповнює сотні бланків про кізяки на підошвах моїх черевиків. Зловтішається і мружить гострі очі крізь скельця, цілиться і прицмокує, вимахує олівцем, як шабелькою. А я їй кажу: мені насрати на ваші бланки, я не ходжу по кізяках. Ми не розуміємо одна одну, не потрібні одна одній, але й не можемо уникнути цього несмачного контакту. Вона - як особливе подразнення у шлунку, від якого немає ліків. Її неможливо запити жодним зіллям, хоч у цей час зілля кипить у моїй кухні. А була б вона справжньою, з плоті і крові - я б її витурила, без сумніву. Черевиком межи очі. Втім, така заноза є, мабуть, у кожного в житті.
Найстаріший сон накочується на моє невидиме тіло ще з п'ятирічного віку. Брунатна й темно-зелена площини затискають мене, як беззахисну кульку для пінг-понгу, гонять на край, якого нема, і знову кудись відкочують. Тоді з'являється темно-синій ромб, у якому я спочатку шукаю підмоги, але він теж - площина, і теж проти мене, і гонить мене кудись. Від неосяжності цих площин мене нудить просто у сні. Мені страшно і я тремчу. Усе, що не має країв і рамок - ненавиджу, ненннавиджу...
А світлий сон - це подруга, якої немає вже кілька років. Але вона десь є. Є, бо з'являється з маленької дитсадкової шафки. Відхиляє дверцята, усміхається, і я залажу в ту шафку до неї. Ми, звісно, вміщаємося, бо то сон. А далі опиняємося у світлих і теплих коридорах з багатьма поворотами, як на атракціонах. І чомусь шалена швидкість, і вона тримає мене за шию, бо так зручніше, щоб я не загубилася. Та й нічого, крім шиї, у мене нема. А потім я вилажу зі шафки і ми прощаємося. І цей сон завжди закінчується однаково і ніколи не переривається десь у середині.
У шкільні роки пристанком за заплющеними повіками було безлюдне, чисте, утопічне місто. А далі добробут наяву безжалісно виїв рідну шизу, проціджену крізь бажання такої недосяжної самоти: чим більше подорожувала у старшому житті, тим стандартнішими ставали сни (а вони ж рідкісні й жадані). Замість потойбічних міст - бачені берлінські сквоти, тільки з якимись викривленими деталями. Замість незрозумілої для незайманки хіті - лесбійські лупанарії. Замість передугадування ще незнаного шкоцлєрівського ситуаціонізму - повна торба живої риби, і трамвай несе рідними-нерідними вулицями.
Ось я розповідаю це все, і в мене таке саме враження, як би я показувала комусь тарілку, в яку звернула неперетравлену їжу. Вибачте, я не хотіла, але щось мене піднуджує.